Лесь Гончаренко - автор книги «Дивна річ, або генеза і символізм тризуба»
Коротка ознайомча стаття до моєї книги «Дивна річ, або генеза і символізм тризуба». Книга викладена на платформі «Academia.edu» (автор — Les’ Goncharenko). То є ще невідредагований варіант книги, тож прошу не звертати уваги на синтаксис і орфографію. Книга завантажується безкоштовно, без жодних обмежень.
Про «Дивну річ»
Батьки-засновники Першої республіки 1918 року вчинили дуже вдало, установивши гербом УНР знак Святого Володимира та означивши таким елегантним ходом історичну тяглість новопроголошеної республіки від Руської держави Рюриковичів. Але одночасно виник парадокс — через те, що ні в Україні, ні в усьому світі ніхто не мав найменшого уявлення про те, що цей знак міг би означати. Тож суто технічно ця робота покликана усунути цей віковий парадокс і внести ясність туди, де ще й досі панує в найліпшому разі народна етимологія.
Але на щастя у цьому світі все має свої витоки й залишає по собі наслідки. Тому я почав дослідження від нашого найдавнішого кореня, який здатні поки що відстежити, — індоєвропейської курганної культури. Саме тут було вперше проведено паралель між знаком Володимира і магічним знаряддям для плетіння низки долі (String of Fate) у культурі ранніх індоєвропейців. Далі наведені приклади з пізніших культур, що вийшли з одного індоєвропейського начала і в яких залишився виразний слід вірувань і магічних практик, пов’язаних із плетінням намовленої низки долі. В останній главі книги зібрана велика частина відомих натепер археологічних артефактів з іконографією Володимирової печаті та її етимологічного попередника — дворогих вил Святослава та Ольги.
У наш час історична наука, спираючись на курганну теорію Марії Ґімбутас, дійшла консенсусу щодо походження більшої частини народів сучасної Європи від одного спільного кореня. Простою мовою це значить, що і слов’яни, і германці, і греки, і романські народи — нащадки однієї і тої самої давньої людської спільноти степових кочовиків, яка панувала в Понтійсько-Каспійському степу й аж до Південного Уралу вже десь від 3800 року до н. е. Ці споріднені народи умовно називаємо індоєвропейцями — через географію їхнього розселення напередодні Нової історії. Один із головних елементів, за яким визначається культурна спільність будь-якої етнічно-культурної групи, — схожість або навіть ідентичність поховальних обрядових практик, що вона легко відстежується за складом поховального начиння.
Серед характерних маркерів поховального начиння індоєвропейців курганної культури можемо виокремити так звані рогаткоподібні булавки, зроблені з рогу або кості. Їхнє призначення ще й досі лишається спірним і незрозумілим. Висуваються припущення, що це могла бути прикраса або застібка на одязі.
Працюючи над книгою «Дивна річ, або генеза і символізм тризуба», я не пошкодував ані паперу, ані чорнил на те, щоби ґрунтовно довести: такий поширений і характерний предмет у складі поховального начиння ранніх індоєвропейців являє собою вилку для плетіння магічного намовленого шнура — низки долі.
Комплект предметів у «булавочному наборі» (дотепер усі оці кістяні, рогові та бронзові вила в науковій літературі називають рогаткоподібними булавками) стандартний:
• Кістяні або бронзові вила.
• Намисто — низка з просвердленими собачими або ще вовчими й начебто ведмежими іклами та камінцями — у найбільш ранніх могилах, бронзовими трубочками-пронизками — у похованнях пізнішого часу.
• Бронзовий ніж для перерізування низки / шнура. (Я так собі гадаю, що частиною поховального обряду було ритуальне перерізування низки долі померлого.)
• Бронзове шило, очевидно, для свердління отворів у намистинах.
• Шматочки червоної вохри. (Червона вохра була обов’язковим елементом індоєвропейського поховання.)
• Пара круглих, опуклих блях із солярними символами. Звичайно вони були виготовлені з бронзи та мали по два отвори для нашивання на одяг.
• Чаші-курильниці.
Дуже часто основне поховання, у якому знаходили кістяні або бронзові вила для плетіння, мало характерну ознаку: відчленування голови перед погребінням. Також схоже на те, що це майже завжди були жіночі, а не чоловічі поховання.
Вила для плетіння шнура.
Ямна культура, IV століття до н. е.
Через давність літ писана історія нічого не донесла до нас про драматичні події, що відбувалися під час підкорення і колонізації Європи степовиками-індоєвропейцями. Та хай там як, але нові господарі континенту виявили неабияку консервативність у поховальних обрядах, мові та віруваннях. Характерні для степовиків Каспійсько-Чорноморського міжмор’я кістяні та бронзові вила для плетіння знаходять і в Литві, і навіть ще далі на захід — у Саксонії. Так само подібні елементи трапляються в індоєвропейській культурі дзвоноподібних келихів (Bell beaker culture), яка процвітала у Європі на захід від Карпат і аж до Британії включно від 2800 до 2300 року до н. е. Серед представників цієї культури була поширена практика створення зображень предмета, дуже схожого на вила для плетіння, на надгробних стелах жіночих поховань (див. нижче рисунок менгірів з Авейрону). Водночас на чоловічих барельєфах завжди було присутнє зображення короткого ножа на перев’язі на грудях і ніколи — нічого схожого на вила для плетіння.
Коли писалася «Дивна річ», моєю настільною книгою була чудова робота Миколи Гальковського «Борьба християнства с остатками язычества в Древней Руси» (Москва, 1913 / Харків, 1916). У своїй книзі Гальковський, між іншим, докладно описав усе, що йому було відомо про практику магічних наузів — намовлених вузлів: від часів героя «Слова о полку Ігоревім», князя трубчевського і курського Всеволода Святославича (1155–1196 роки), й аж до сучасного авторові початку XX століття. Звідки можна зробити висновок про те, що практика нав’язування магічних намовлених вузлів була досить популярним заняттям серед слов’янського населення щонайменше від початку літописання на Русі. Це важливо засвідчити на тлі того, що подібна практика так само була поширена і в Скандинавії. Йдеться про магію сейдру, якій там надавали великого значення. («Seiðr» перекладається як «в’язати».)
У норманській міфології верховний бог Одін і головне жіноче божество Фрея були відомими майстрами сейдру, про що докладно писав в ісландських сагах Сноррі Стурлусон. Так, начебто за допомогою магічного сейдру Одін міг насилати будь-яку неміч на ворогів або ж міг почути «несказане слово». Тобто сейдр давав змогу змінити долю людини, побачити її минуле та майбутнє. Одначе в норманському суспільстві сейдр мав виражену жіночу конотацію — навіть самого Одіна висміювали в сагах за таке «жіноче заняття». Для чоловіків звинувачення в занятті сейдром, здається, було рівнозначним звинуваченню в участі в статевому акті в ролі жінки. Іншими словами, для чоловіка ця практика була не просто ганебною справою — за це його навіть могло бути покарано на смерть.
Як ви, уже, мабуть, здогадалися, знак Ольги та Святослава — дворогі вила, або двозуб Святослава, — не що інше, як зображення дворогих вил для плетіння магічного шнура — низки долі — у культурі індоєвропейських народів. Що своєю чергою відповідало скандинавській магічній практиці сейдру та слов’янським наузам.
Надгробні плити-менгіри.
(а) Ле-Планас, (б) Мас-Капельє, Авейрон, Південна Франція. III тисячоліття до н. е.
Рисунок: ілюстрація з книги Марії Ґімбутас «The Living Goddesses»
(а) Ле-Планас, (б) Мас-Капельє, Авейрон, Південна Франція. III тисячоліття до н. е.
Рисунок: ілюстрація з книги Марії Ґімбутас «The Living Goddesses»
Люсети, або вила для плетіння. Сіґтуна, Швеція.
Звичайно датуються VII — XIII століттям
Вила для плетіння (напис: «Tinbl bein»).
Лунд, Швеція, XI століття.
Фото: www. lrcrafts.it
Вірчий напогонний знак «Вила»
(роги у вигляді лез односічного ножа, можливо, печать Ярополка Святославича).
Поділля, Україна
Схема плетіння шнура на вилах.
Фото: www.fanningsparks.com
Люсет — сучасна версія вил для плетіння. Насправді все простіше, ніж здається. Спочатку треба навити одну петлю на лівий ріг вилки та дві петлі на правий, як це показано на фото вище. Якщо ви праворучко, тримайте вила в лівій руці. У праву для зручності візьміть спицю або шило, за допомогою якого перекиньте нижній виток на правому розі через самий ріг (фото 2, 3). Потім затягніть петлю (фото 4). Далі треба навити ще одну петлю на лівий ріг, одночасно обертаючи лівою рукою вилку на 180 градусів проти ходу годинникової стрілки (фото 5). Коли лівий ріг вилки опиниться праворуч, повторіть усе наново. У такий спосіб можна буде виплести шнур бажаної довжини.
Після драматичної страти деревлянами Ольжиного мужа, князя Ігоря, 945 року маємо твердо датовані знахідки державних печатей, або так званих геральдичних підвісок перехідного типу. З одного боку на них зображений сокіл, увінчаний хрестом, з іншого — дворогі вила, іноді з ключем між рогів. Відомий факт: звичайно ключ був жіночим символом у скандинавів загалом і у варягів зокрема. Уже трохи згодом печать «Сокіл, увінчаний хрестом» геть зникає з ужитку — лишається тільки сюжет із дворогими вилами.
Така трансформація прямо вказує на те, що спочатку Ольга використовувала обидва знаки паралельно. І, лише добре утвердивши свою владу, змогла відмовитися від Ігоревої печаті «Сокіл, увінчаний хрестом».
Але тут є один нюанс. Натепер відома ціла низка саманідських срібних диргамів, головно битих у місті Андараба за часів правління в Бухарі еміра Насра ібн Ахмада (914–943 роки). На них зображені дворогі вила (двозуб), і питання їхнього датування є ключовим. Якщо припустити, що це графіті було нанесене до 940–945 років (за хозарськими джерелами, до 940 року фактичним правителем у Києві був Олег, попередник Ігоря; дата його смерті — 914 року, за «Повістю временних літ», — виглядає дуже неймовірною; також іноземні джерела про Ігоря до 940 року взагалі нічого не сповіщають), це означає, що заміна державної печаті могла відбутися за правління Ігоря Рюриковича: з «Дворогих вил» на «Сокола, увінчаного хрестом». Тоді зворотна заміна державного знака Ольгою була б своєрідною реституцією, поверненням колишньої державної печаті, а не нововведенням. Одначе тут треба бути дуже обережними, бо нічого іншого, окрім графіті з дворогими вилами на східних диргамах, у нас немає. А саме зображення на них могли нанести в будь-який пізніший період, тож і датування його буде дуже не певним.
Напогонна вірча печать митаря «Сокіл із хрестом» / «Вила з ключем».
Псков, Росія
По виходу Святослава з малолітства і початку його самостійного правління (це сталося в будь-якому разі після 957 року, бо в цей рік відбувалося руське посольство до Константинополя на чолі з Ольгою як головою держави), ним було продовжено використання знака «Дворогі вила» у якості державної печаті. На підтвердження цього маємо кістяну печать із Білої Вежі (колишньої хозарської фортеці Саркел, яку Святослав узяв 965 року), низку свинцевих і мідних вислих печаток із написом грецькою «архонт Свентославос», графіті «Дворогі вила» на стіні крейдяної печери в Мурфатларі (Басарабах) у румунській Добруджі часів болгарських походів Святослава (968–971 роки). Дуже вірогідним виглядає і те, що його старший син Ярополк, до якого по смерті батька на Дніпрових порогах, весною 972 року, перейшов київський престол, так само використовував зображення дворогих вил (двозуба) як державну печать.
Святославів знак із крейдяних печер у Мурфатларі (Басарабах).
968–971 роки.
Фото: Музей національної історії та археології, Констанца, Румунія
Очевидно, у слов’янських мовах словом «вила» спочатку називали пристрій — рогатку, за допомогою якої виплітали шнур: багато разів послідовно навивали вовняну пряжу на дворогу вилку із зав’язуванням характерного вузла. Виплетений у такий спосіб шнур має одну особливість: де б він не був розрізаний, він не стане торочитися і розплітатися. Адже по суті це низка щільно нав’язаних вузликів. Вірогідно, такий шнур і був тією легендарною низкою долі (String of Fate), про яку знаємо ще з античних міфів: кожен її вузлик був зав’язаний із намовлянням і містив відповідне енергетичне навантаження.
Уже згодом будь-що, що мало два відгалуження, роздвоювалося і взагалі було подібним до вил для плетіння шнура, за аналогією стали називати вилами, вилками, розвилками й таке інше. Вірогідно, і сама назва «вили» (пряхи долі) — слов’янський відповідник грецьких мойр і норманських норн — походить від вил для плетіння. Ці діви, помічниці самої Мокоші, створювали низку долі, навиваючи нитку на дворогі вила, через що їх також назвали вилами.
Я тут не буду старатися визначити, коли саме Володимир додав новий середній елемент на своїй печаті до знака Святославового. Чи це сталося вже по смерті батька, між 972 і 978 роками, за часів його удільного княжіння в Новгородській землі, чи, можливо, ще Святослав надав своїм синам такий привілей, як власна печать на основі державного знака, — це не має суттєвого значення в нашому випадку. Як і перед цим, за часів Ольги, спостерігаємо низку комбінованих геральдичних знаків, де одночасно зображені дворогі вила з печаті князя київського й удільний тризуб Володимира. Яскравий приклад такої двозначності — добре відомий суздальський парадний топірець, на якому сусідять вила і тризуб.
По Володимиру кожен наступний Рюрикович так само дещо змінював свою печать, ніколи не користуючись знаком попередника. Але в основі всіх дво- і тризубів лежить стилізоване зображення вил для плетіння шнура. Нагадаю, що в старовірному культі Мокоші цим займалися вили — жіночі божества та її магічні помічниці: за допомогою дворогої вилки вони наплітали низку долі кожній людині. Вірогідно, будь-які ворожба і віщунство були пов’язані з Мокошею та особливо з вилами, які безпосередньо відповідали за долю і життя людини ще від її зародка.
Та попри сильний зв’язок зображення дворогих вил із жіночим культом, через його надзвичайну силу (віщунство і ворожіння були важливими в питаннях війни і миру), ні сам Святослав, ні наступні Рюриковичі ніколи не відмовлялися від такого не зовсім чоловічого й зовсім не християнського знака — аж до часів Батиєвого потопу 1240 року.
Але вже Володимир додав собі до знака ще один елемент — середній зубчик. Цей зубчик не що інше, як зображення рогатини, або списа.
Тут варто повернутися на прабатьківщину Рюрикового коліна. У скандинавів право й обов’язок починати битву були закріплені особисто за конунгом, який мав це зробити, метнувши списа в напрямку ворожих полків. Так само вчинив і малолітній Святослав. Коли Ольга пішла на деревлян із помстою, дитина-княжич, верхи на коні, метнув списа на вороже військо, так розпочавши битву. Правда, через дитячі літа, він не зміг кинути далеко: сила кидка була такою, що спис, пройшовши межи вуха його коня, одразу впав на землю, як про це розповів Нестор у «Повісті временних літ».
Спис — це не лише один із символів княжої влади, а ще й добре відомий атрибут, пов’язаний із головним богом скандинавської міфології — Одіном.
Одін теж сам має почати останню битву під час Раґнароку (Ragnarök) кидком свого магічного списа «Ґунґніра» на полки ворожих йотунів.
Власне, слово «Gungnir» перекладається як «той, що хитається» («the swaying one» англійською). Усе через те, що такий метальний спис трохи позаду свого центра ваги мав тонке шкіряне пасмо, що кріпилося або вільно намотувалося петлею довкола ратища; кінець цієї петлі накидався на крайні фаланги середнього і вказівного пальців. У момент кидка шкіряний ремінець різко розмотувався, надаючи всьому снаряду обертального руху, завдяки чому збільшувалися сила й точність удару в ціль. Спис у польоті обертався навколо своєї поздовжньої осі, наче куля, що вилітає з нарізного ствола.
У слов’ян, як відомо, Перун був відповідником скандинавського Одіна.
Як сказано у Нестора: «І нача княжить Володимир в Києві один і постави кумири на холмі поза двором теремним: Перуна дерев’яна, а голова його серебряна, а вус золот, і Хорса, і Дажьбога, і Стрибога і Сімарьгла, і Мокошь».
Отже, поява на Володимировій печаті наконечника списа добре узгоджується з тим пантеоном богів, який був представлений на холмі, поза княжим двором, де Перунові було відведене чільне місце. А за основу свого знака він узяв «Дворогі вила» — державну печать часів Святослава та Ярополка.
Не заперечуючи державну спадковість від Ольги або ще давніших часів, Володимир, однак, додав на печать елемент, притаманний лише йому. Очевидно, що цей образ рогатини був тісно поєднаний із культом Перуна у слов’ян або Одіна у варягів.
Немає культу без символів віри. Ними можуть бути художні зображення божества, символи, пов’язані з ним, релігійні тексти, предмети культу й таке інше. Але якщо йдеться про державний культ, є іще один засіб релігійної та державної пропаганди — це, власне, гроші як такі, фізичні монети. Так було в греків, у Македонії, в обох Римських імперіях. Так само було й на Сході в каліфаті, де на будь-якому срібному диргамі, що в нас його називали куною, завжди мав бути напис: «Немає Бога, окрім Аллаха. Він єдиний. Немає йому помічника».
У Ромейській імперії (Візантія) на будь-якій золотій або срібній монеті завжди зображали символи віри: образи Ісуса Христа, Марії-Оранти, християнські формули тощо.
Випуск перших золотих і срібних монет Володимира, очевидно, приурочили до його шлюбу з ромейською царівною Анною Порфірогенетою, сестрою імператорів Василя II та Костянтина VIII, а також до пов’язаної із цим інтронізації Володимира як християнського монарха. На тих срібних кунах і золотниках був зображений князь, який сидить на троні (столі) із жезлом, увінчаним хрестом, у правій руці; ліворуч від князя — невелике зображення його печаті — тризуба. З іншого боку монети — зображення божества державної релігії — образ Христа Пантократора (Вседержителя), що він був цілком списаний із грецьких золотих гістаменонів батька Анни, Романа II, та її братів, Василя II та Костянтина VIII. Обидві сторони цієї мініатюри мали декларувати симфонію княжої влади та церкви Христової, де, власне, княжа печать, уже по хрещенню, символізувала світську владу князя, втративши релігійну конотацію.
Номізма гістаменон Романа II
Номізма гістаменон Василя II та Костянтина VIII. 977–989 роки
Золотник Володимира
Виділяють чотири основні типи срібних монет за іконографією, які використовували за часів Володимирового княжіння. Якщо поглянути на куну третього типу, на зображенні княжої печаті добре видно так зване яблучко на наконечнику списа, між втулкою і вістрям. Такий тип наконечників був характерним для тодішнього спорядження варязької дружини.
Якби не таке яблучко, ще можна було б посперечатися щодо того, що саме зображене на Володимировій печаті, і як це розтлумачити. Але тепер, на мій погляд, усе прозоро і зрозуміло.
Куна Володимира Святославича (аверс/реверс) з княжою
печаттю «Вила і рогатина».
Фото: аукціон «Violity»
Фрагмент грецької ікони святого Георгія зі списом
(добре видно характерне яблучко на вістрі списа)
Рогатина з яблучком посередині. Фінляндія, X століття
Висновок
Княжою печаттю Володимира стала комбінація двох знаків.
Перший знак — дворогі вила для плетіння шнура, пов’язані з культом Мокоші та її помічницями — вилами (пряхами долі). Вони, мабуть, були божествами другого порядку, відповідальними за виплітання людської долі ще перед тим, як людина тільки-но мала з’явитися на цей світ.
Основу своєї княжої печаті Володимир успадкував безпосередньо від батька Святослава Ігоровича. Такий самий знак до Володимира використовував його старший брат Ярополк Святославич, а ще до того княгиня Ольга.
Другий елемент Володимирової печаті — наконечник списа-рогатини, пов’язаний зі скандинавським культом Одіна та його магічним списом «Ґунґніром». У слов’ян, відповідно, це мав би бути спис Перуна — бога війни та громовержця.
По смерті Володимира його наступник на київському столі, Святополк, повернувся до двозубого знака, який був у його вірогідного батька Ярополка Святославича й діда Святослава Ігоровича. Але іконографія печаті набула більшої войовничості: обидва зубці його знака мали вигляд бойових односічних ножів, причому лівий був увінчаний хрестом. Його наступник і противник у боротьбі за Володимирову спадщину, князь Ярослав Володимирович, використовував тризубий знак ще за часів свого сидіння в Новгороді, проте значно спростив його та увінчав середній зуб колом. Та як би надалі не розвивалася геральдика печатей Рюриковичів, але Українська Центральна Рада 25 лютого 1918 року, на засіданні Малої Ради в Коростені, визнала саме знак Володимира Святославича за герб УНР. Відтоді тризуб став нашим загальним символом, довкола якого об’єдналася людність, до того розхристана між Римом і Константинополем, Москвою і Віднем.
