Потрапила до мене така книга: «Пам'ятка переселенцям у Казахську РСР» 1955 року видання. Наче хороша та з добрими намірами, але… Однією із трагічних сторінок історії є депортація (насильницьке переселення) на територію Казахстану народів практично з усіх регіонів колишнього Радянського Союзу.
У 1930-ті роки Казахстан був перетворений на своєрідну резервацію для виселених народів. Розселені по областях трудпереселенці працювали у спеціально створених радгоспах, у різних промислових підприємствах та під час будівництва та обслуговування семипалатинского ядерного полігону.
Так лише у документах Карагандинського облвиконкому наведено перелік понад 70 підприємств, установ та організацій, 2040 господарств, де у 1930-х роках працювали переселенці.
Робітники та їхні сім'ї жили в юртах, землянках, тимчасових приміщення баракового типу і навіть у саморобних куренях просто неба.
Перші українські поселенці з'явилися на території Казахстану ще в ХІХ столітті внаслідок переселенської політики царської Росії, яка була спрямована на вивіз частини населення із Центральної Росії та України та розселення селянських господарств у Казахстані. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття кількість українців поповнилася за рахунок позбавлених прав та висланих до Казахстану сімей куркулів.
За радянської влади виселення українців з їхньої історичної батьківщини почалося ще 1944 року згідно з розпорядженням наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії № 7129.
Спочатку передбачалося навіть виселити з України все корінне населення (?!), але невдовзі з'ясувалося, що таке гігантське переселення інфраструктура СРСР не здолала. Вирішено депортувати лише мешканців територій, де УПА підтримувалася найактивніше. Лише із території Західної України було депортовано 100 310 осіб.
У повоєнні роки чисельність депортованих до Казахстану продовжувала зростати. На початку 1946 року вона досягла 107 272 сімей (412 191 людина). А у 1948–1952 роках списки переселенців українців поповнилися звільненими з КарЛАГу та інших таборів та поставленими на облік у спецкомендатурах.
Тисячі спецпоселенців помирали з голоду. Статистика стверджує, що у період 1944-1948 років. загинуло майже 145 тис. людей. Це становило близько 24% загальної кількості. Особливо страждали сім'ї, в яких були непрацездатні старі люди, інваліди, маленькі діти, чимала кількість яких загинула ще в дорозі.
Усі працездатні спецпереселенці були змушені займатися суспільно-корисною працею. Спецпереселенці не мали права відлучатися за межі району розселення. Це розглядалося як втеча та несла за собою кримінальну відповідальність. Спецпереселенці були зобов'язані у триденний термін повідомляти у НКВС про всі зміни, що відбулися у складі сім'ї (народження дитини, смерть члена сім'ї або втечу).
Відповідь на питання про тривалість висилки депортованих народів до віддалених місць поселення дає Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов'язкового та постійного поселення осіб, виселених в окремі місця Радянського Союзу в період Вітчизняної війни». У ньому йдеться: «З метою зміцнення режиму поселення для виселених Верховним органом СРСР у період Вітчизняної війни чеченців, карачаївців, інгушів, балкарців, калмиків, німців, кримських татар та інших, а також у зв'язку з тим, що під час їхнього переселення не були визначено строки їх висилки, встановити, що переселення до віддалених районів Радянського Союзу зазначених вище осіб проведено надовго, без права повернення їх до колишніх місць проживання».
Поставивши за мету надовго депортувати народи, радянська влада обрала й відповідні засоби її досягнення. Були встановлені найжорстокіші санкції стосовно тих, хто не мирився з цією метою та противився її здійсненню: за самовільний виїзд (втечу) з місць обов'язкового поселення винні підлягали кримінальній відповідальності з мірою покарання у 20 років каторжних робіт. Ті, хто допомагав виселенцям тікати з місць обов'язкового поселення, вкривав їх, видавав дозволи повернутися на батьківщину та влаштовував їх на колишньому місці проживання, каралися позбавленням волі на 5 років.
Вся потужна карально-репресивна машина держави була кинута на забезпечення того, щоб депортовані забули про рідні краї та звикли до думки про вічне поселення в нових місцях. За різними даними, в Казахстані в період Великої Вітчизняної війни знаходилося на спецпоселенні від 900 тисяч до 1 млн. 209 тисяч осіб. До 1 січня 1954 року ця цифра сягала 2 мільйонів чоловік.
Мета такої масової депортації – за гранично короткий термін позбавити народ не лише батьківщини, не лише своєї землі, а й мови, історії, культури, родинних зв'язків та самої надії. Адже тільки в такому разі будь-яка людина – німець, калмик, чеченець, кримський татарин, українець, поляк тощо – ставали слухняною та покірною частиною тоталітарного режиму.
Примусове виселення, важка підневільна праця, голод і хвороби, понівечені долі – такі обставини, що випали депортованих народів.
В історичних дослідженнях 80-90-х років XX століття вперше було розглянуто всі жахи депортації, трагедія народів, які стали жертвами антигуманної акції сталінізму.
По суті, в Казахстані кожен п'ятий був спецпереселенцем, республіка нагадувала гігантський ГУЛАГ СРСР.
(У статті використані матеріали сайту «Таріх» – історія Казахстану та інших відкритих джерел).
